Вінницька трагедія очами свідків

Сім'я знайшла фото свого родича

Тема 30-х років ХХ сторіччя завжди залишатиметься однією з найболючіших для нашого суспільства. Важко уявити, скільки горя припало на одне десятиліття... Світу відомі Катинь та Бутівський полігон. Щороку завдяки ретельним дослідженням науковців людство отримує все новіші відомості про жертв радянського терору та обставини скоєння злочину народовбивста.

Проте, на превеликий жаль, мало кому відома наша власна історія. Кривава сторінка із життя міста, що отримала назву «Вінницька трагедія», знаходиться на одному щаблі розстріляних поколінь з вищенаведеними некрополями. Землю Вінниці вкривають тіла близько 20 000 жертв масових репресій лише за період 1937-41 років.

Звичайно, із світської точки зору, ми вбачаємо величезне горе у перебігу тих відносно недавніх подій, але ж який колосальний духовний досвід сповідництва залишили прийдешнім поколінням мученики за віру Христову! Їх подвиг був маловідомий світу. Він творився не на древніх аренах, не під приводом прямої боротьби із Християнством. Ні. Голгофою подолянам стали нічні підвали та гаражі вінницьких в’язниць, а звинуваченням – контрреволюція й антирадянська агітація, під яку маскували розправу з релігією.

Левову частку цієї статті складатимуть спогади свідків, адже ніхто не зможе розповісти про ті дні краще за них. За допомогою дорогоцінної мемуаристики спробуємо зазирнути у минуле і пройти шляхами замучених вінничан.

Затримання

Зазвичай затримання відбувалось о 4-й годині ранку. Співробітники НКВС обшукували квартиру, складали протокол та арештовували підозрюваного. Спогадами ділиться Дарія Білецька:

«Мій чоловік Леонід Білецький, священик, 35 років, був заарештований удома вночі 24 вересня 1937 р. Тоді ж забрали і весь церковний одяг, книжки, начиння та документи. Він вчився в семінарії у Волхінії і до 1935 р. був священиком у Пиляві, селі у Вінницькому районі. У 1935 р. церкву в Пиляві закрили, після чого ми перебралися до містечка, звідки я родом – Широкої Греблі. Там мій чоловік працював лісорубом. Коли його заарештовували, йому заявили: «Ти, собако, досить уже прожив!» Ніякої причини арешту не повідомили. Спершу мого чоловіка забрали в міліцію, де я часто бачила його через огорожу, хоч розмовляти з ним було заборонено. За 14 днів мого чоловіка перевезли до в’язниці НКВС у Вінниці. Коли я хотіла передати йому кілька речей, прийняли тільки носовички та рушник. Коли я знову прийшла через місяць, мені сказали, що його вже там немає, бо його вислано. Після того я написала прохання в Москву, і приблизно через півроку з НКВС надійшла відповідь, що мого чоловіка вислано на Крайню Північ на десять років без права листування».

Cвідчення про трагедію закордонним журналістам

Про те, що відбувалось у в’язницях 30-х років, свідчить Борис Дашин:

«У 1934-1935 роках я перебував у міській тюрмі Вінниці як політичний злочинець, чекаючи на суд… Я провів 14 місяців у спеціальному відділі для політичних злочинців. У камерах там було переважно по дві-три особи. Тільки незадовго до вислання на Далекий Схід я провів сім днів у центральному корпусі тюрми, де були переважно пересильні в’язні. Я перебував у камері №11. Камера була розрахована приблизно на 16 осіб, але містила 200. Стиснуті докупи, ми мусили стояти або сидіти навпочіпки. Тільки на знак одного із в’язнів можна було кожному змінити положення. Коли комусь треба було дістатись до катеринки у камері, його підіймали й передавали над головами інших в’язнів у потрібному напрямку.

Усі без винятку в камері були політичними в’язнями. Серед нас перебувало близько десяти чи дванадцяти священиків, чия релігійна діяльність розглядалася як протидержавна».

Доля самого Бориса відома за спогадами очевидця, що спілкувався з ним у 1943 році, перебуваючи у Вінниці:

«У тюрмі за німців сидів районний агроном Дашин. Більшовики заслали його на Далекий Схід і як ворога народу потім перевели на річку Колиму, дуже далеко від заселеного людьми світу. Працювалось на Колимі непогано, можна було і добре заробити, але зв’язку із зовнішнім світом не було жодного. Дашин працював там кілька років. Коли роботи були закінчені, для НКВД постала проблема, що робити з 7000 в’язнів, котрі були на Колимі. Засобів транспорту не було, дороги погані або немає. Переводити людей на інші місця праці – важка справа. Усі мусили йти пішки. Для того потребувалася велика охорона, організування прохарчування.

НКВД вирішило справу дуже просто. Усіх людей зігнали на велику скелю. Її замінували і висадили у повітря з людьми. То, як розповідав Дашин, був пекельний образ. 7000 людей не відразу загинули. Ще довго мучились. Мало хто залишився в живих. До тих, яким пощастило врятуватися, належав і Дашин. По довгій мандрівці йому вдалося дістатись на Україну. Весь час він переховувався під вигаданим прізвищем, і його, мабуть, зовсім не шукали, бо Дашин був для більшовиків мертвим. Вони й не підозрювали, що він дістався з пекла на Колимі на Україну». 

«Методи» слідства

Багатьох священнослужителів та мирян спіткала подібна доля. Втім, повернемось до в’язниць міста, а саме до того, якими прийомами органи НКВС «видобували» свідчення з підсудних. Читаючи спогади Петра Кузьмича, дізнаємось:

«8 лютого 1938 року в нашому помешканні відбувся обшук, під час якого забрали дві англійські й дві французькі книжки, а також пашпорт мого сина. Був заповнений протокол обшуку, з якого мені лишили копію. …Саме тоді заарештували й забрали до міської в’язниці мого сина. Чоловік, який сидів разом із ним і якого пізніше звільнили, розповідав мені, що мого сина часто відводили ночами до будинку НКВС, де жорстоко знущалися з нього, примушуючи говорити. Він казав, що пальці синові прищеплювали дверима, розповідав, що сина били важкою праскою в щелепу так, що повибивали зуби. На запитання, що від нього хочуть почути, він, як казав його товариш, дістав відповідь, що все, що він знає і не знає».

Cвідчення про трагедію закордонним журналістам

До розповіді про знущання над людьми слід долучити й свідчення пані Берт:

«Я хочу додати ще таке: двоє чоловіків, яких заарештували, але потім випустили, розповідали нам, що їх піддавали тортурам, щоб примусити говорити. Від них хотіли, щоб вони обмовили себе. Коли ж вони відмовились, їм заганяли цвяхи під нігті. Пальці їм прищемлювали дверима. Тоді один із них справді визнав, що хотів висадити у повітря міст, що, однак, було неправдою. Тоді його випустили».

А ось іще для прикладу декілька «методів» ведення слідства. Їх описує Михайло Селешко, котрий працював перекладачем під час розкопок 1943 року у Вінниці:

«…У міській тюрмі було кілька камер з бетонованими ліжками, у які більшовики напускали води і в тій воді тримали в’язнів, від яких хотіли дещо довідатись чи вимусити на зізнання. Вода була холодна, …в’язня залишали жити там тижнями.

В одній із камер не було нічого іншого, окрім бетонового стовпа діаметром 25 квадратних сантиметрів. Двері були щільні, вікна високо. В ту камеру заводили в’язня і напускали в неї воду. Людина, щоб не втопитись, мусила стояти тільки на тому стовпі у воді».

Смерть мучеників

В Україні, як і в багатьох цивілізованих державах, на сьогоднішній день не існує смертної кари. Слідство може проводитись по декілька місяців, а кримінальні справи – скласти багатотомне розслідування. У 30-х роках тривалість слідчого процесу подекуди не досягала і місяця. Обвинувачення грунтувалися на основі близько трьох свідчень, правдивість яких ніхто не встановлював. Базуючись на дізнаннях, «справедлива трійка» швидко виносила вирок – розстріл. Що ж нам відомо про те, як йшли на свою голгофу мученики землі вінницької?

Вкотре зануримось у свідчення очевидців. В одному з емігрантських видань читаємо таке:

«Ввечері усіх викликали на в’язничний двір. Їхню одежу кидали на вантажні авто, а їм самим наказували вишикуватись у дворі, міцно скрутивши дротом за спиною руки.

Після цього їх по черзі вели через двір до гаражів, розміщених чотирикутником. Майданчик перед гаражами, призначений для миття машин, був асфальтований. Як тільки підводили поодинці заарештованих до прикритої сіткою водозливної ями, відразу ж лунав постріл ката-енкаведиста. Нещасний падав на сітку водозливної ями. Часто енкаведисту доводилось по два, три, а то й чотири рази стріляти в жертву, котра звивалась у корчах, поки вмирала. Тіла убитих скидали на вантажні автомобілі, що стояли поруч. Гуркіт навмисно пущених у гаражах моторів приглушував постріли. Протягом довгих місяців щовечора на в’язничному дворі вінницького НКВД відбувались такі сцени».

Гаражі будинку НКВД на вул. Дзержинського (нині Театральна). Ліворуч – місце страти ув'язнених

«З розповідей виходило, що в тій тюрмі находилась спеціальна камера з решіткою на долівці. На ту решітку ставили кандидатів на смерть. Стріляли їм у потилицю. Люди падали на решітку, яка перекидалась при помочі спеціального апарату, труп падав в спеціальну скриню під решіткою і людини й слід пропадав. Потім приводили другого, робили те саме і той опинявся у скрині. Над ранком заїздило під тюремну стіну вантажне авто, скриню з трупами витягали через спеціальний отвір у стіні, що замикався ззовні авто, прикривали брезентом і везли на Підлісну вулицю, а там закопували».

Опізнання трупів на вул. Підлісній
(нині Генерала Арабея)

Неможливо оминути іще декілька подробиць. Коли проводили ексгумацію у 1943 році, то виявили багато тіл з розбитими головами, а також, у деяких випадках, із землею в ротовій порожнині. Це пояснюється тим, що деяких людей добивали прикладами, а деколи й закопували живими.

Але усі розповіді про умови перебування у вінницьких камерах, про тортури і розстріли будуть неповними, якщо не згадати один вражаючий приклад мучеництва. Його записав вінничанин Пантелеімон Сварчевський зі слів родичів чоловіка, який жив поряд з НКВС у 1937-38 роках. Чимало ночей йому доводилося чути звуки пострілів, які прослуховувалися навіть через гуркіт моторів. Як згадував сучасник трагедії, люди, котрі усвідомлювали, що їх ведуть на страту, починали співати церковні гімни, а перед самим пострілом вигукували: «Христос Воскрес! Воістину Воскрес!» Християнська мужність назавжди закарбувалась у пам’яті цього свідка…

Викриття злочинів

У 1943 році, під час окупаційного режиму, німецька адміністрація нарешті погодилася дати дозвіл на початок розкопок у місцях масових поховань. Чому в 1943, а не в 1941, 1942? Адже увесь цей час місцеві жителі просили владу дозволити пошуки своїх побратимів. Пояснення досить просте – вінницька трагедія не представляла особливого інтересу для окупантів, які не в меншій мірі «потрудились» у подібному. Втім, у ході війни розпочався переломний момент, пішов контрнаступ. Щоб залишитися на окупованій території, залучались усілякі засоби. Таким чином виникло рішення розкрити могили репресованих.

 

Карта масових поховань замордованих вінничан

Позначки: І – яблуневий сад на вулиці Підлісній (зараз вул. генерала Арабея);
ІІ – район Воскресенської церкви за Універмагом; ІІІ – район сучасного ККЗ "Райдуга";
IV – Вінницьке управління НКВД на вул. Дзержинського (нині Театральна)

До Вінниці привезли міжнародну судово-медичну комісію, пресу, а також різного роду делегації з країн-сателітів фашистської Німеччини та нейтральних держав. Німці розраховували, що викриттям злочинів НКВС створять надійний привід для опору місцевого населення наступаючій Червоній Армії. Вирішивши розіграти таку карту, представники рейху й не здогадувались, що особистої користі для них не буде, але робота комісії принесе дуже багато цінних відомостей для тих, хто втратив близьких, і допоможе трохи підняти завісу над темою розстрілів 1937-38 років.

Під час розкопок виявили три ділянки з масовими похованнями репресованих: 
1. Фруктовий сад (територія сучасного центрального кладовища міста Вінниці); 
2. Православний цвинтар (Хмельницьке шосе, територія біля Воскресенського храму); 
3. Міський парк (територія поряд ККЗ «Райдуга»). 

Жінки шукають одяг своїх рідних, зазвичай його розвішували поряд з відкритим похованням.
Через рік 100 жінок, які впізнавали своїх чоловіків, синів, братів серед пронумерованих трупів, були розстріляні у міському парку

Міжнародну комісію очолював професор Герхард Шредер. До її складу увійшли представники Бельгії, Болгарії, Фінляндії, Франції, Італії, Хорватії, Голландії, Румунії, Швеції, Словаччини, Угорщини, а також місцеві лікарі. На жаль, не усі поховання були відкриті, бо німці найбільше опікувалися пропагандою. Проте за час роботи комісія ексгумувала 9439 осіб. Завдяки родичам і документам, які знаходили в могилах, вдалося встановити особи 679 людей. Усі матеріали увійшли до книги «Amtliches Materialzum Massenmordvon WINNIZA», виданої у Берліні в 1944 році.

Впродовж розкопок серед померлих нерідко виявляли церковні книги та начиння. На місці поховання побували представники Помісних Церков – єпископ Калінікос (згодом митрополит) (Елладська Православна Церква), митрополит Віссаріон (Пую) (Румунська Православна Церква), архімандрити Миколай, Йосип і Стефан (Болгарська Православна Церква).

Представники духовенства на місці розкопок

Віднайдені тіла загиблих вінничан знайшли спокій у сімох братських могилах на території нинішнього центрального кладовища, про що свідчить меморіальний знак. Поховання здійснював правлячий архієрей Вінницької єпархії єпископ Євлогій (Марковський). На відспівуванні закатованих, яке відбулося 12 червня 1943 року, архіпастир виголосив:

«Сьогодні ми вознесли свої молитви до престолу Всевишнього за тих, хто при розлуці з життям був позбавлений молитви Божої, хто терпів муки і кинутий у страшні могили. Ці жертви були убиті в таємний спосіб. Кати думали, що їхні лиходійства залишаться навіки таємницею. Ці мученики лежать безмовно тут у могилі своїми тілами, але у них є безсмертна душа. Пам’ять про них житиме у серцях наших завжди...»

Намагаймося і ми зберігати цю пам’ять у наших душах і молитвах.

Назарій ДАВИДОВСЬКИЙ

 
Фотографії з альбому Вінницька трагедія (1937-1941 рр.) >>>